Час рікою пливе. Одного разу я зрозумів, що якщо я не почну розповідати свої історії, то Ви ніколи про них не взнаєте, не взнають їх мої діти, близькі, друзі, адже я маю їх нескінченну кількість, цікавих, захоплюючих, незвичайних і надзвичайних. Я багато з них вже розповідав, був 16 блогером  на верху у СНГ, мав 100 мільйонів переглядів на ЯФ, але одного разу мені це все стерли. Стерли клуби, блоги, фото, не тільки мені одному, стерли усім, разом з контактами, разом з частиною життя… Довгий час була апатія до цього всього, але оточення переконує що разу, щоб я почав усе спочатку і ділився набутим досвідом, ділився життям, саме тому, коли навкруги карантин, я розпочну нові розповіді, та почну з одного з найцікавіших моментів – Амазонки!

Про Амазонку я напишу кілька дописів, перший дещо відірваний, але дуже особливий, про дике плем’я на краю світу.

2008 рік був особливим, я вперше побував у Південній Америці, у Перу. Про цю країну розповім багато, але зараз коротко. Прилетіли ми у Ліму, довгий час бродили по країні, а на при кінці полетіли у Ікітос, звідти дісталися у рукав Амазонки де зупинилися для проживання на декілька днів.

Прокинувшись вранці від безкінечного клекоту мільйонів звуків сельви, поснідавши дарами природи, ледве знайшовши більш менш підходящі чоботи щоб вирушити до давньої мрії, потрапити у світ відірваний від цивілізації, світ що живе своїм життям, автентичним, духовним, первісним, де людина є вищим єством, де людина зберегла своє людське, де вона і природа єдині!

Сельва нас зустріла привітно, хоч вже з самого ранку духота була нестерпною, було цікаво йти, адже кожен крок нам дарував щось нове, нове цікаве і у той же час небезпечне. То зустрічали ліани які мали довгі колючі шипи, то різних павуків і мурах , то ядовитих змій, що почувши голоси мерщій тікали у зелені зарослі.

Довгий час приходилися йти взагалі або по мокрій землі а бо по болоту, але все це не заважало дивуватися витворам природи. Могутні, неосяжні дерева росли навкруги, з яких звисали товстезні ліани, а коріння взагалі вражало своїм різнобарв’ям.

Після кількох годин цієї дивовижної прогулянки вийшли на галявину де розкинулося невелике мальовниче село. До нас підпливали місцеві на людці з мотором, людці з мотором у буквальному сенсі, адже один керував нею, а  інший держав на палиці мотор і запропонували нам свою допомогу, звісно що не безкоштовно.

Ця ідея не сподобалася нашому гіду, він попросив хлопчика аби той доправив нас на інший бік притоки.

Потім ми пішли пішком дальше, сонце вже стало нестерпним, ми досить довго йшли по стеці і дійшли до дерева, що просто впало та перегородило шлях, коли в нас на шляху трапляється дерево що впало, ти просто переступаєш, або перелазиш у рідкому випадку, тут лежала балка висотою у кілька метрів, частини цієї балки входили у джунглі з двох сторін, спробували обійти, не вийшло, суцільна стіна, повернули назад і знову пішли до села. Малі що нас перевозили вже зникла, на подвір’ї сиділа дівчинка  років шість на вигляд.

Після довгих перемов вона взяла лотку і вправно керуючи припливла за гідом, потім вони вдвох взялися вичерпувати воду з напів затопленої великої лотки. Виявилося що саме цим транспортом ми маємо подорожувати далі. Взяв свій новий дорогий фотоапарат, замотав у плівку, та поклав у рюкзак, подумав, якщо вже будемо тонути, то хоч фотоапарат спасу, якщо нас не скоштують каймани чи піранії. Я сів на мокру брудну лавку своїми білими штанцями і почав черпати відром воду, а гід почав гребти веслом

.

Час  йшов, щось ця ідея зовсім вже засмутила нас усіх, мене змінив Сергій, але ми не розуміли куди ми пливемо і навіщо, адже була програма, був ще гід, який зовсім не знав англійську мову, лиш ломану іспанську. Нам пощастило, хлопці з моторкою поверталися з уловом, саме вони і взяли нас на буксир і потягнули по протоці, тільки тоді ми усвідомили усю тупість нашого гіда, тим веслом ми ще веслували би два дні.)

Нас тягнули по вузеньких притоках, було неймовірно захоплююче, адже одне дивитися по телевізору, а зовсім інше це бути у самому центрі неймовірних подій. Черпаючи воду я підійняв голову і ніби у гущі чагарників щось промайнуло. Відав Анатолію відро, дістав фотоапарат і почав пильнувати. Нікого. Тиша. Але інтуїція і чуття мене ніколи не підводили, почав вдивлятися в непролазні хащі  і побачив очі що на нас дивилися з відти, мить і вони зникли.

Моторка стихла і ми почали пригальмовувати, ніби привиди з глибини заростів  з’явилися чоловіки зі списами і знову зникли. Дальше йшли вже по суші, вузька стежка вела доверху, ліани мішали рухатися і час від часу потрібно було прорубувати шлях мечете.

Вдалині стояла гола жінка, маленька чорноволоса, прикрита лиш  пов’язкою, так як я йшов першим то повідомив про це усіх, всі розсміялися, мовляв важко тобі без дружини у подорожі. Але скоро усі перестали сміятися, ми побачили солом’яні будиночки де нас чекали аборигени.

Усі вони були маленькі зростом, чоловіки були з абсолютно пропорційною розвиненою мускулатурою, а жінки усі лиш у набережних пов’язках.  (Списи виявилися трубками для стрільби, якими вони вправно володіють, колись читав у одному журналі про рубку дерев у Амазонці, і коли вийшов вождь і сказав забиратися геть, з нього посміялись, вони паралізували усіх і зв’язавши відправили по річці вниз на ладках. З’явилися найманці розібратися з дикунами, але нікого не побачили,  через деякий час «дикуни» паралізували усіх командос і відправили додому)

.

Коли вони нам показали як вправно стріляють з цих трубок, як рухаються крізь непролазні чагарники, як вилазять на дерева, ми зрозуміли, що нам дуже далеко до цих «дітей природи». Що дала нам цивілізація?

Ми прийшли у резинових чоботях, закриті довгими рукавами, закриті від сонця, комарів і усього живого, змащені кремами, забризкані розчинами і дивилися на них з висока – вони жили у своєму світі, вони показали як розрубавши ліану можна втамувати спрагу, розрубавши таку ж саму на вигляд достати їжу, у Анатолія була екзема на руці, що тільки він не робив, до кого не звертався, все марно, коли вони побачили його руку, зрубали рослинку і помастили йому соком руку, ще до вильоту з Перу рана яка не загоювалася роками затягнулася назавжди.

Цікаво було спілкуватися мовою жестів, адже наш провідник як виявилося не більше знає їхню мову чим ми самі, але якось ми розуміли їх а вони нас. Багато чого ще було, вони обрали мене вождем, розглядали мої шрами, дуже їх зацікавило волосся на тілі, вони його зачіпали і наче діти реготали, одягнули у свій одяг, а потім танці.

Шалені таці у самому серці Амазонки!

Багато ще чого було цікавого, був обмін товарами, можна було віддати щось непотрібне та виміняти буси чи сумочку, позмагатися у стрільбі, було дійсно цікаво, але нам потрібно було повертатися у свій тимчасовий дім…

Хлопці на моторці чекали нас внизу, дорога додому, до тимчасового дому де вода у душі з Амазонки, де  немає електрики, нема ніякого зв’язку з зовнішнім світом. Ніч наступила наче накрили темним рядном, одинокі звуки роздавилися з пітьми і переростали у масовий психоз цілих нічних оркестрів, хоч і був стомлений але ніяк не міг заснути, дивися через москітну сітку у глибини темряви, адже у суцільних джунглях майже не було видно неба, дивися і думав про день що минув, про можливість яку подарував мені Бог, доторкнутися до краю світу і відчути те, що все що дала нам цивілізація лиш привид…

PS. Пізніше я взнав, що те поселення яке ми відвідали лиш форпост, невеликі групки тубільців виходять щоб зустріти гостей, потім після карантину повертаються у звичайне життя, вони бояться нашої хвороби, наших інфекцій, вони не хочуть нас бачити у глибині своїх поселень, вони сприймають нас як зло що приходить з невідомого. Сьогодні у нас карантин, ми такі могутні і цивілізовані, такі могутні що загадили усю планету, засмітили усі моря і ріки, за гроші готові продати будь що, можливо ми просто стомили цю планету, можливо ми і є вірус?