Я живопису пісню в його серці відчув,

 а в руці, замість пензля,  стискав він сльозу! 

          Я дуже щаслива людина, адже на моєму шляху зустрічаються справжні особистості світового масштабу. Інколи вдається поспілкуватися, сфотографуватися, доторкнутися, а інколи -прожити поруч частину свого життя. Зараз я знаю вже напевно, що Михайло Никифорович Чорний є не тільки народним художником України, а одним із найкращих художників усіх епох і народів!!! Відвідав усі континенти, побував у більшості найкращих світових музеїв, вивчаючи всю історію злетів продаж на аукціонах, дійшов впевненого висновку, що не якість творів, не особистість художника є первинною, а піар-акції, правильна розкрутка, зазвичай, тих художників, які вже не будуть претендувати на частину «короваю», замішаного на тісті піар-технологій. Про це мовчать, ніхто не наважується говорити, тому що  ніяково виглядати в соціумі  ніхто не хоче, якщо щось коштує мільйони, люди дістають кошти і розраховуються. Про це пишуть газети, показує світове телебачення. Як може м’ясник-бюргер чи польський шахтар сказати:  «Ні! Не так!» Хто йому повірить? Його засміють, знищать, і чим вище позиція людини у соціумі, його політична чи економічна позиція, визнання у світі, тим більше та людина буде боятися сказати, що король голий! Не буду чіпати світове мистецтво, хочу сказати про наше -  українське, подільське, про Михайла Никифоровича.       

Єдина паралель,  яку хотів би провести, це - із Ван Гогом. Важко сказати, хто з них кращий, обидва - мега круті художники. Єдина різниця, що Ван Гог уже має всесвітнє визнання, та коштує мільйони, а Михайла бачать тільки ті, кому Бог дав щастя бачити. Але це тимчасово, тому що час змінить усе… Сьогодні я розповім тим, хто мені повірить, а завтра тих, хто вірить,  буде вже легіон, бо так я несу тільки правду, несу те, що дав можливість нести Бог, адже не кожному в житті дарується ще одне життя, щоб прожити по-новому!

Так от! Був собі такий чоловік, і звали його Вінсент. Жив він мистецтвом і ніс добро та любов! Малював дуже круто, по-справжньому, емоційно, натхненно, відданно, чесно, справедливо, вкладав у кожну роботу частину свої душі, він був як дріт під напругою, оголений дріт, який відірвався у зливу, впав на землю і скаче, потрапляючи в калюжі. Він помер, його вже немає, бідний, нещасний, брудний, принижений, незрозумілий, нікому не потрібний! Через рік помер і його брат. Як могло статися так, що ніхто не купував його роботи, аі потім вони стали коштувати мільйони? Все, що написано та сказано, - все настільки, наскільки потрібно для тих, хто заробив на тому мільйони! Є мистецтво, і Ван Гог дійсно творив справжнє мистецтво, але всі сказали дружно «ВАУ» лишень після того, як роботи купили певні люди та запустили під певний механізм, саме технологія розкрутки послужила головним фактором безмежної любові усього світу до цього художника! Але він був і раніше! Були його картини, яких ніхто не бачив з тих, хто був поряд,  а потім сказав як усі «ВАУ!». Тепер не про нього, тепер -  про Михайла.                                      Одного разу я зайшов до його майстерні та сказав «ВАУ!»  Живопис Михайла Никифоровича потужним струменем своєї небувалої енергетики зніс моє єство, змінив моє розуміння, змусив більше любити себе, поважати інших, любити Україну, Поділля та назавжди змінив світогляд! Саме про це в подальшому хочу розповісти,  і про самого генія! Буду трохи перескакувати по подіях, але після ще одного вступу розповім про ті роки і емоції, які мене особисто пов’язують з цим художником, та й про самого Михайла Никифоровича та про його творчість. Додам ще те, що це моя історія, моє особисте світобачення, тому мені байдуже, хто що скаже, подумає, та зробить, тому що  маю право розповідати про свої враження та емоції, про своє життя!                                                                                                                                   Зовсім недавно відбулася 25-а річниця Дня незалежності України, є багато митців, але кого  можна порівняти з Чорним.?А чи привітав хто Михайла, чи згадав про нього хтось із чиновників, журналістів, братів-художників? На жаль, не бачив ні сюжетів, ні статей, ні особливої стіни у виставковому залі спілки художників, де, звичайно, в центрі зали мали би красуватися роботи єдиного народного художника України в обласній спілці художників , неперевершеного працелюба-генія, патріарха українського живопису  Михайла Чорного! На жаль, усього того не було, він вже старенький для того, щоб самому таскати роботи, влаштовувати  прес-конференції та все таке інше, але він є, він, на щастя, живий і поряд, тому далі розповідь про нього!                                                                        Потрапив до його майстерні зовсім випадково. Картини вразили неймовірно! Як то кажуть - раз та назавжди! В них усе: і  високий професіоналізм, і абсолютно власне світобачення, і відголосок пережитих емоцій, і вічний пошук, а, головне,  - безмежна любов до України, до українців, до Поділля,  до села, до кожного з тих, хто поряд! (так згодом з’явися і мій портрет, де я, ще малий, крокую стежкою у світі, це єдиний мій портрет, оскільки я не хочу мати своїх зображень, а тут - алегорія, твір, яким автор передав відношення до мене, вловив усю мою суть у процесі спілкування!).                                                                                                                                    Сидить посеред майстерні чоловік із високим чолом, сивий, з довгим волоссям, безмежні очі трохи недовірливо дивляться на мене з-під густих брів, дивиться на мене, потім - на полотно, і знову малює, впевнено так, влучно, вже на тій картині ніби все є, вже ніби-то давно вона завершена, а він продовжує працювати. Картина має бути замішана як глина на толоці, ніхто не бачить, скільки ту глину місять, а хату вона століттями тримає, так і картина!                                          ( Так він мені згодом сказав на моїй персональній виставці до Дня міста, я написав серію робіт з видами Вінниці і, почувши багато схвальних відгуків, пишався у лаврах слави… А він прийшов, коли нікого не було, уважно подивився на кожну, та сказав: «Молодець, але робіт немає, вони пусті, все не полотні наче є, а картин немає, бо між картиною і картинкою - велика різниця, картинка - це те гарненьке зображення, що ми бачимо, те що порадує око, дозволить згадати прожитий момент, а картина - це більше, це пережиті емоції, це життя, це фарба, замішана з потом та кров’ю, біль, страждання, радість, не форма заради форми, а пошук заради сенсу, не живопис заради живопису, а живопис для передачі емоційного стану! Живопис  - це життя! А тут він бачить тільки позу, фарс, бажання покрасуватися перед суспільством, бажання почути лестощі, які вбивають художника! Я образився, насупився, тільки авторитет художника, який стояв переді мною не дозволив розгніватися. Майже дві ночі не спав, і коли пиха спала, взяв роботи з етюдами хат під стріхою і поїхав до його майстерні. Він їх гладив рукою, цілував намальовані стіни, плакав: «…оце справжнє, це живе, це дихає, рука ще невміла, але нічого, міси хлопче, як будеш іти цим шляхом, то прийдеш, куди йдеш, бо це правда життя, це нікому не потрібне, але воно потрібно тобі, і кожному, хто любить Україну, хто не цурається коріння, хто поважає мову, це твій хрест, неси його, хлопче!»                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Саме ті слова стали основою усієї подальшої моєї творчості. Роблячи кожну з картин, я вже не думав про почесті та похвали, думав про сенс, для чого роблю, для кого - для України, не для себе, а що у душі – Україна! Кого хочу переконати – лише себе! Кому вірю? Тому, хто ніколи мене не обдурить,  – собі!  Місив кожну роботу, переробляв десятки разів, і завжди згадував свого вчителя, а, може, друга чи товариша, і те,  що він казав: «Міси, хлопче, у фарбу додавай трохи поту з носу, крові - з пальців, на яких порепаються мозолі, вкладай душу та твори не руками, а серцем!» Так і став, як і він, народним художником України, не тому, що біг за званнями, а тому, що слухав свого друга та своє серце! Маю фото, де ми удвох, знесилені після тривалої роботи, сидимо біля дверей його майстерні, розтріпані, змучені від спеки, але щасливі! Сидимо удвох, обидва - народні художники України, тільки я - ще такий малий, як жаба, а він - великий та могутній, він - найкращий серед найкращих. Як же мені пощастило у житті, що міг сидіти поруч як друг, як товариш!)                                                                           Знову відхилився від головного, але думка  думається, а не видумується, тому так! От сидить він, на мене дивиться з-під лоба та питає, чи не буду  я його бити, бо я такий великий. А потім засміявся щиро, я - теж, так і познайомилися. Дивлюсь я на його роботи і не приховую свого захвату, бо як колекціонер і людина, яка вже бачила та купувала чимало живопису, такого живого та справжнього не зустрічав ніде,  крім як у всесвітньо відомих музеях.                                                                 Дивлюсь, а він малює на простирадлі, натягнутому  на палки, навіть не на підрамник, а просто на палки зі збитими сучками, а малює фарбами, якими красять підлогу! Але як малює, не можу відірвати погляд, фарба тече наче лава, правильно тече, по потрібних кутках. Геній! Якось не зовсім було зручно, але запитав, чому на таких матеріалах він працює, на що він відповів, що вже кілька років немає ні на фарби, ні на  життя! Запитав, чому не продає роботи, відповідь вбила наповал: «Не беруть». Як не беруть?  Звичайно, як їх ніхто не бачить, то ніхто й не купить! Як так могло статися? Як могла Національна спілка художників України допустити до такого? Є влада, є меценати, нарешті, є першокласний живопис, яким не соромно представити Україну будь-де у світі! Я був збентежений, вийшов із майстерні, пішов у магазин для художників, купив усі матеріали для малювання: фарби, розчинники, полотна, фарби та приніс дідусеві! Малюйте! Малюйте що завгодно, я буду купувати, буду купувати всі, що схочете продати, і зі старих робіт, і з нових, влаштую Вам персональні виставки, у Вінниці та Києві, приведу друзів, у мене багато друзів, вони теж будуть купувати!                       Не стану розповідати про недовірливі погляди, про безмежну радість від почутого, але життя змінилося у обох в позитивний бік. З’явилися десятки нових композицій, з’явилися теми, які тільки жевріли в найдальших схованках його мрій. Я ж взявся виконувати місію популяризації, як виявилося, дуже відомого, одного з кращих художників України, обставини життя якого сховали у прірву! Саме перед виборами, коли в президенти України мав балотуватися Віктор Ющенко ,  готувався до виставки тоді перший проект про голодомор.                                    Опікувався тим проектом аферист із США Вільям Морган. Чому аферист? А тому, що роботи, які я взяв у Михайла Никифоровича на виставку, мені ніхто вже не повернув. А  коли я пізніше через кілька місяців його зустрів у клубі колекціонерів, він зробив вигляд, що не знає мене і не розуміє,  про що йдеться. Коли я йому показав фото, де ми разом біля робіт, він згадав, обіцяв повернути, і більш не бачив я ні його, ні картин.                                                                     Оскільки картини мені не належали, свої кошти повернув за них ї Михайлу, але отримав досвід спілкування з іноземцями. Виставка все ж була резонансною і, звичайно, що усі відзначили ті роботи як одні із найкращих в експозиції. Особливо вони сподобалися Петру Гончару, авторитетної для мене людини і справжнього патріота.                                                                        Мої роботи на той час почали активно купувати, у мене з’явилося багато вільних коштів, які я почав активно вкладати у популяризацію свого найулюбленішого художника. Купив близько ста картин та етюдів, все оформив у рами і почав готувати виставку до 70-річчя художника.                                   Боже, які ж то роботи!!! Особливо ті, які він відмовився продавати за будь-які кошти! Фактура вбивала наповал! Надзвичайно подобалась гігантська робота – портрет фольклористки Насті Присяжнюк, яка це потужна робота, яке уміння та енергетика!                                                              «Сліпі коні» вражали своєю історією та виконанням, а ще - монументальні образи визначних людей, яких доля пов'язувала із Поділлям, зокрема Лесі Українки, П. Чайковського, Гната Танцюри, М. Леонтовича, П. У. Кармалюка, Д. Нечая, С. Руданського, С. Параджанова.                             Вражаючий глибиною думки портрет Дерегуса, Г. Сковород, та багатьох інших.                                                                                                                                                                                                                                               Так, як він бачить порості речі, не бачить ніхто, особливо мені подобається робота «Толока», щось у ній є невловиме - монументальність і в той же час, наче вічний двигун, здається, що картина - у вічному русі, у надпотужній динаміці, вона жива, як живі скульптури Родена!                                                                                                    Він малює радість і біль однаково душевно, пронизливо, по-справжньому, з живим трепетом, кожна його робота з цього циклу - це гімн українському селу!                                                                                 Виставку вирішили зробити у залі спілки художників. (Коли оформляли роботи, одну з них вкрали, що цікаво, того ж дня її принесли на ринок алкаші і попросили на пляшку. Тих, хто купував на той час антикваріат на ринку, добре знав особисто та попередив, тому мені зателефонували, і я приїхав за картиною, купив пляшку, забрав полотно і повіз знову у майстерню на обрамлення).                                                                   Зробив плакати та буклети, афіші та запрошення, написав йому  вірш - присвяту, вклавши в той вірш усе, що було у нашому спілкуванні, усе, що він мені розповідав про своє нелегке життя, голод, війну, злидні, радість, перемоги та злети… А він не прийшов, він просто був не готовий до натовпу, до овацій та почестей, він надчудова, прекрасна людина, скромна, мега талановита людина, але він -  не публічний. Передав лист, де вибачався, що не може прийти, бо захворів! Вірш я зачитав перед усіма, потім взяли усі квіти, що йому принесли, та поїхали до його оселі. Він зустрів, охаючи та ахаючи, голова була замотана рушником, а в руках  була чашка з теплою водою. Через кілька хвилин він вже заспокоївся, сидів  жартував, гладив рукою квіти, які ми йому привезли, та був зворушений до сліз віршем, який я йому прочитав :                                             

 «Чорний Михайло! Не чорний, ти – світлий, як сонце. Тепло ти людям несеш!    А ім’я твоє - Хто як Бог? Це я , – скажеш ти,! – Я – творець ! Я – не Бог, я – просто творець. А я не кажу, що Бог! Стоїш на горі недосяжній, Власній горі, яку насипав сам за роки.  Може, важко було? Скажеш: важко. Повірю, бо бачив немало я гір, Таку нечасто зустрінеш. Тим більше у нас, у степах. Мовчиш? Не звертаєш уваги на ту маячню, що внизу? Ну, можливо, так краще для всіх.  То стій, де стояв. Якщо твоя ласка, я сам підійду. Величне чоло, скуйовджене сиве волосся, Обличчя закрили натруджені руки. Крізь пальці пробилась сльоза. Сльоза… Кап. Кап. Кап. О, ти вже пензель тримаєш, Гуде полотно від ударів щетини, Фарба кусками летить, закриваючи простір. Нічого немає вже навкруги, Тільки люди падають. Мертві люди. В яму.             В глинище. А гарба скрипить. Так скрипить… Голодомор…  Хто його відчує? Хто бачив його, як не ти? Той, що з утроби матері вийшов на світ В ту мить страшну, коли люди вмирали. Та не від того, що кров текла, Від того, що кров висихала…

Тільки геній спроможний забути про все навкруги, віддати все полотну. Геть усе. Ні! Мова піде не про те, Бо день це не той. Сьогодні ж – свято!

Забудеш про злидні, в яких ти зростав. Забудеш образи румуна, який по обличчю нещадно лупив. Забудеш про сни, які сняться вночі:

Маленький хлопчина тихенько в кропиві сидить, Затамований подих і страх! Страх, перед всім…

Давайте подивимося веселу казку про діда, Про коровайниць, про зілля татарське, що на свято несли. То спогад дитинства. Він геть те усе пережив. Митець із митців! Патріарх! Прометей серед сірого люду!

Сьогодні тобі – сімдесят! Тебе я вітаю без зайвих спустошених слів.

Хотів би сказати учитель, та ніж бо, Шлях інший – товариш ти мій!».                                            Були інші виставки: у бібліотеці ім. Тімірязєва, у музеї Павла Тичини, що у Києві, яку відвідало багато земляків та поважних людей зі столиці, у Києво- Могилянській академії, у Вінницькому обласному краєзнавчому та художньому музеях                                          . Остання, що я влаштовував, і перша, на відкриття якої прийшов сам автор, відбулася у мистецькому центрі ВТУ. Пам’ятаю, як йому було приємно спілкуватися зі студентами, як уважно вони його слухали, все було так щиро та по-справжньому.                                        

   Мені ніде було зберігати ті роботи, які я купив, тому частина робіт після виставки у музеї там і залишилися, а виставка з ВТУ приїхала назад у майстерню до автора. Настали кризові часи, я став рідше відвідувати Михайла Никифоровича, він захворів, боліли ноги, і сам вже не міг ходити до майстерні, відвідував його вдома. Одного разу, походжаючи по антикварному ринку у Києві, побачив, що продаються деякі роботи з тих, що були на останній виставці і зберігалися у майстерні! Я зніяковів, це був шок! Як пізніше з’ясувалося, продали ті роботи колеги-художники, які мали ключі від майстерні, таким чином вони вважали, що допомогли автору, загнавши його у глухий кут! Так, я втратив левову частину робіт зі своєї колекції. Ворушити ту справу не хотів, кількість втраченого не має значення, удар був у саму глибину душі,  Михайло стояв на порозі зніяковілий, просив пробачити, казав, що відмалює… Я пішов, було холодно і мокро, на обличчя падали краплі дощу, але холоду не відчував, краплі дощу сховали своєю мокротою мої густі сльози, більше я ніколи не міг повернутися… Але зміг пробачити, знайти виправдання. А тепер я розумію, що його просто підставили        колеги, яким зовсім не подобався той тандем.  Пройшли роки, якось мені зателефонувала його чудова донька, яка є провідним мистецтвознавцем в нашій країні, та щиро дякувала за те, що я не тільки допомагав її татові, а й зміг проковтнути ту складну ситуацію. Коли отримав звання народного художника, було надзвичайно приємно, що одними із перших привітала їхня родина! Щоб не сталося, як не розпорядиться доля, цей художник буде викликати тільки позитивні спогади, він справжній, він дуже крутий, хоча усі мої потуги та численні статті його доньки ніяк не змогли підняти цінову політику на його полотна, це геть ні про що не говорить… Є мистецтво, і саме воно пройде крізь час та стане на своє місце в історії! Він - перший, він - найкращий художник в історії України, він обов’язково буде у перших рядах історії світового мистецтва! А поки що бажаю йому многая літа та шаленого здоров’я. Добре, що його не турбує, чи привітає його якийсь чиновник,   у сірому костюмі, із сірою душею, на День незалежності, чи ні. В той час, коли діти у підручниках вивчатимуть його творчість, як звали зама того зама, що забув привітати, не буде пам’ятати ніхто! Слава Україні! Пишаюсь, що вона має таких синів!                                               Тепер представлю невелику добірку з його надзвичайно величних робіт!